Аскольд Лозинський: “Нічого злого не станеться, якщо Володимир Зеленський переможе”

Впродовж останніх тижнів з розмов, писань, тим більше, завдяки спілкуванню з друзями по Інтернету я побачив, що у діаспорі з більшості немовчазних спостерігачів за президентськими виборами в Україні я належу до переваженої меншості через свої погляди, а саме, коли я стверджую, що нічого злого не станеться, якщо Володимир Зеленський переможе, бо зміниться влада й олігарх Петро Порошенко піде у відставку. 

Askold Lozynskyj

Моя радикальна у діаспорі позиція тим більше зміцнилася після дебатів на стадіоні, які, на мою думку, президент програв, бо йому треба було великої перемоги, щоби надолужити поганий рейтинг. Натомість, Порошенко не надав фактичних відповідей на суттєві питання чи звинувачення та, здебільшого, обмежився пафосними патріотичними фразами. Одначе, у діаспорі, а зокрема, серед людей, які там народилися або проживають довший час, Порошенко – патріот і рятівник. Однак люди, навіть у діаспорі, які нещодавно приїхали, ставляться до Порошенка значно критичніше. Я приписую це тому, що вони або їхні родичі жили або і далі живуть в економічних умовах сьогоднішньої України з її глибокою і системною корупцією, яка дає про себе знати майже на кожному кроці життя, включно з медичною опікою для хворих та освітою для молодих. Корінні представники діаспори при цьому чомусь зневажають виборців України, а зокрема, молодих, називаючи їх наївними. Ясно, що ці мої корінні друзі мають тенденцію себе переоцінювати.

В одній з моїх попередніх статей про вибори я писав, що Володимир Зеленський – це витвір Петра Порошенка. На дебатах Зеленський повторив майже це саме, що він, як кандидат, є результатом п’яти років президентства Порошенка. До цього алгоритму створення Зеленського я долучаю також і українську діаспору. Але не бідну або навіть репресовану діаспору, а ту, яка перебуває, передусім, у Західному світі.

Основна проблема з кандидатом на другий термін Порошенком полягає у його рекорді та ще у тому, що вискочило з його уст під час дебатів, що він, мовляв, як президент, зробив за п’ять років більше, ніж усі інші за двадцять п’ять. Необачний вислів, але доволі промовистий. Коли кандидат Зеленський йому поставив питання про участь Медведчука у переговорах на боці України, Роттердам плюс, збагачення його й Ахметова, про розвиток корпорації «Рошен», про продаж його цукерок у Росії і на Донбасі, про смішні сліпі трасти, про неймовірне власне збагачення, що зробило його одним з найбагатших осіб в Україні, про його інтерес в оборонній промисловості, облитий кров’ю українських жертв, про неясні моменти війни, наприклад, в Іловайську, про його кримінальних друзів, які не тільки не за ґратами, але розвивають свої інтереси, він на це все промовчав. Зеленський тоді повторив, що він, власне, є кандидатом на посаду президента через цю Порошенкову негативну діяльність і мовчанку.

Ставлення діаспори до Порошенка є порівняно смішне, хоча варто серйозно задуматися над наслідками такого “підлабузницького” ставлення. За ввесь час терміну президентства Петра Порошенко я кількаразово давав виклик нашим організованим структурам діаспори, які з ним зустрічалися, фотографувалися й одержували відзнаки від нього, чи є хоч один документ, на кшталт звернення чи меморандуму до президента, в якому ви би звернули увагу на негативні сторінки діяльності Порошенка, на його власну корумпованість, на його надуживання та наслідки цього – фактичну бідність пересічного мешканця України. Відповіді або зовсім не було, або була, що хоча немає такого документа, бо такий документ може слугувати зброєю проти України для її ворогів, але під час окремих зустрічей із президентом Порошенком чи його радниками представники діаспори ці питання ставили.

На жаль, я не вірив і не вірю. Натомість, у мене є листи від провідних українців з бідної так званої Східної діаспори, що за весь час владування президент Порошенко не глянув навіть оком у їхній бік і не намагався їм допомогти.

Тобто, Зеленський так само, як витвір реакції на діяльність Порошенка, також і наслідок мовчанки або сліпого схвалення його діяльності організованою українською заможною діаспорою. Він, мабуть, і не був свідомим того, що робить багато зла, бо ж було і добро, як про це говорили під час дебатів, зокрема, безвізовий режим (я особисто бачу тут плюси і мінуси, бо сьогодні населення України є меншим, ніж сорок мільйонів), відбудова Збройних сил України, Томос, покращення стану з українською мовою, і при кожній зустрічі з провідною діаспорою його тільки хвалили. Але пересічному українцеві, котрий живе в Україні, не стало краще жити за президента Порошенка.

У дискусіях між представниками цієї діаспори, більш і менш актив­ними, сьогодні відчуваєш навіть страх, який є таким сильним, що проявляється поруч із закликом до молитви. Немає, правда, нічого злого. Треба молитися за Україну, за народ і владу, але треба також діяти совісно й активно. Знаючи провідний елемент цієї діаспори, я впевнений, що він пасивно сприйме рішення волевиявлення народу, яке залежить, насамперед, від громадян України, які проживають в Україні. Тільки треба прийняти результати, одні чи інші, з розумінням, що на майбутнє треба не пасивно, а активно працювати, аналізувати, допомагати і робити серйозні зауваги, а не тільки ставати до фотографії та отримувати ордени.