Ви думаєте, що теперішні політики якісь особливі, що не можуть дійти згоди один з одним? Дивіться, як воно було в минулому, років, так, із 70 тому…
Отож, час – друга половина сорокових – початок п’ятидесятих років двадцятого сторіччя. Місце дії – повоєнна Європа. Ця територія переповнена як новими біженцями з України, так і старими, ще з часів УНР емігрантами. Багато з цих емігрантів політично активні. При цьому, левова частка цієї активності проявляється в тому, щоб протистояти одні одним. Принципів протистояння декілька: територіальний, ідеологічний, організаційний, особистий. Так, за територіальним принципом існував поділ на наддніпрянців та галичан. За ідеологічним – на соціалістів, націонал-демократів, націоналістів та монархістів (гетьманців). За організаційним та особистим – усе ще складніше.
До прикладу. Візьмемо соціалістів. У згаданий час в еміграції існували три партії цього спрямування: УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УСРП (Українська соціал-радикальна партія). Між собою вони не сперечалися і, навіть, через деякий час об’єдналися в одну партію. Зате послідовно конфронтували з усіма націоналістичними силами і з гетьманцями.
З націонал-демократами було складніше. Їхніх структур у довоєнній еміграції не існувало. Зате після війни почало діяти УНДО (Українське націонал-демократичне об’єднання). Складалося воно, передусім, зі «старих» ундовців-галичан (а це було саме галицьке утворення), що діяли в довоєнній Польщі. Галичани мали дуже добру пам’ять і не забували, як соціалісти та націонал-демократи петлюрівської Директорії підписали договір в 1920-му році, яким передав Галичину Польській державі. В їхньому розумінні це була зрада принципів соборності. І, хоча майбутні події уневажили цей українсько-польський договір, недобра пам’ять про нього збереглася, притому, не лише в ундовців, але й в націоналістів, що теж, творилися, переважно з галичан.
Наддніпрянські ж націонал-демократи утворили УРДП (Українську революційно-демократичну партію). Її лідером був письменник і політик Іван Багряний. Це не сподобалося чинним очільникам Державного Центру і вони також сформували під себе партію зі схожою платформою, але свою – УНДС (Український національно-державний союз). Але поділ націонал-демократів на галицький і наддніпрянський табори не влаштовували частину людей з подібними переконаннями, тому ці люди спробували усіх об’єднати. Наслідком цього стало те, що вони об’єдналися самі і… все. Так виник СЗСУ (Союз земель соборної України) – ще одна партія цього ж ідеологічного спектру.
Але на цьому не зупинилося! З часом два провідні члени УРДП перейшли на майже соціалістичні позиції і захопилися югославським варіантом соціалізму. Від партії відкололася їхня група і назвалася УРДП «Вперед». Так почалося взаємопоборювання в середовищі націонал-демократів. Більше того – невдовзі УРДП зазнала нового розколу. Цього разу відзначився колишній повстанський отаман Бульба-Боровець, який не бажав триматися в рамках партійної дисципліни а тому зі своїми прихильниками сформував УНГ (Українську національну громаду). Не втрималися у своїх рамках також ані УНДС, ані УНДО – кожна з них зазнала розколу, проте розкольники не стали в лави нових партій, а заснували свої.
Сюди слід додати тривалі чвари багрянівської УРДП і бандерівської ОУН, які охопили майже всі українські табори для біженців. Чвари були настільки серйозними, що часами доходило до рукоприкладства поміж прихильниками.
Націоналістичний табір також давав джаги-джаги. У ньому збереглося протистояння між прихильниками Бандери і Мельника (ОУН-б та ОУН-м). Це була конфронтація не тільки між лідерами, але й між підходами до справи силового визволення України. Бандерівці нещадно критикували орієнтацію мельниківців на Райх, ті відповідали в’їдливим сарказмом щодо уряду Стецька, який не проіснував і кількох тижнів, а ще звинувачували бандерівців у вбивстві своїх провідників Сеника і Сціборського влітку 1941 р. у Житомирі. А на початку 50-х націоналістичний рух зазнав нового розколу – з середовища бандерівців вийшли і оформилися т.зв. «двійкарі» – особи, що прагнули демократизації націоналістичного руху. Зайве казати, що націоналісти конфронтували не лише одні з одним, а й із соціалістами та деякими націонал-демократами.
Монархісти, себто гетьманці у вищезазначений період були представлені однією організацією – СГД (Союз гетьманців-державників). І, хоча у ньому теж були суперечки, проте він зберіг єдине управління і єдину структуру. Але вони затято і послідовно конфронтували із силами, що підтримували екзильний уряд УНР – соціалістами і націонал-демократами.
І от, на фоні цієї всієї жабогадюкії у 1948 р. подав свій голос до загального об’єднання і примирення колишній відомий політичний діяч Володимир Винниченко… Між іншим, сьогоднішній ювіляр – саме виповнюється 60 років з дня його смерті.
Винниченко як політик був відомим тим, що став першим головою українського уряду ще в часи революції 1917-1921. І на цій посаді просрав усе, що міг просрати. А, що не просрав, то повернувся у 1918 на посаду голови Директорії, щоб допросрати. І зі своєю задачею впорався доволі успішно, правда після того, як його змусили піти з посади, процеси просирання дещо затягнулися, проте, на жаль, так і не зупинилися. Після цього він майже чверть століття практично не втручався в українську еміграційну політику і це було найкраще, що він міг зробити для української еміграційної політики. А тут зненацька виринув, як Пилип з конопель…
Сказати, що діячі українського політикуму офігіли – це нічого не сказати. Щоправда, тодішній глава УНР в екзилі Андрій Лівицький доволі ефективно нейтралізував діда, заявивши, що той трохи не в собі і порадивши не звертати увагу. Що й відбулося. Заклику Винниченка до примирення ніхто всерйоз не сприйняв і всі собі й далі успішно сралися і розколювалися.
Винниченко невдовзі помер, слідом за ним помер і Лівицький. Відтак було вбито лідера двійкарів Ребета, а згодом і Бандеру. 1957 р. в Лондоні за таємничих обставин помер Гетьманич Скоропадський. В 1963 р. упокоївся Багряний, а в 1964 – Мельник. Але, натхненна попередниками, українська політична еміграція і далі продовжувала улюблену справу. А останні відголоски цих конфліктів не затихають в діаспорному середовищі й до сьогодні.
П.С.: Матеріал підготовлений на основі книги Василя Яблонського «Державний Центр УНР в екзилі». Між іншим хороша книга, раджу почитати всім, хто цікавиться цими питаннями. З питань придбання звертайтеся до автора – він є у ФБ. Але мій текст – це не переказ книги та ідей пана Василя, а, швидше, довільне трактування його матеріалу та того, що я знав іще до неї. Тому різниця в акцентах буде помітна для читачів.
Назар РОЗЛУЦЬКИЙ, провідний науковий співробітник at Музей української діаспори