WSJ: Війна в Україні показала проблеми військово˗промислового виробництва у США

Цікавий репортаж від Wall Street Journal. Пояснює, що неможливість дати Україні обіцяне озброєння викрило колосальні “діри” в системі забезпечення війська США.

Серед названих причин:

  • До 1990-х, в США було 51 виробника зброї. Сьогодні – лише 5. Від снарядів, до ракет, до бомб, до кораблів флоту – кількість виробників впала з десятка-двох до 2-3.
  • Вважалося, що така консолідація економила кошти за рахунок масштабування виробництва (economies of scale). Хоча насправді це призвело до звуження логістичних шляхів. Доводиться покладатися на одну-дві компанії для цілого типу озброєнь, і якщо у них умовних станків на виробництво 10 одиниць зброї в день, то більше вони аж ніяк виробити не можуть, допоки не побудують додатковий цех, наймуть і навчать нових людей. А це роки, мінімум місяці.
  • Плюс, закінчення холодної війни зменшило потребу в зброї.
  • Плюс, останні 20+ років, вся військова потуга працювала на війну з тероризмом, тобто на війни з умовними бойовиками в умовних горах Афганістану, а тому все виробництво було сфокусоване на дронах, які не бояться, що їх зіб’ють, бо в бойовиків в горах нема ППО. Такі в Україні навіть літати не зможуть.
  • Традиційну війну а-ля 20-століття, з десятками тисяч пострілів з гармат на день, з танками, і відповідно, джавелінами, ніхто не чекав. І відповідно, снаряди і джавеліни не виробляв.
  • Приміром, уряд США зробив замовлення на додаткові 8500 джавелінів для України. Але як виявилося, стільки немає на складах, щоб таку кількість виробити, треба подвоїти виробництво на рік, але подвоїти виробництво не можливо щонайменше до 2026.
  • На додаток, всі ці розумні снаряди, ракети і бомби вимагають купу електронних чіпів, які, як відомо, у великій нестачі по всьому світу. Поки США в авральному порядку намагається відновити власне виробництво цих всіх контролерів, треба ходити на поклон до Тайваню і Китаю і ставати в і так довжелезну чергу. А без маленького контролера ракета тупо не полетить.
  • На складах таки щось є, але політики бояться віддавати, розуміючи, що на виробництво нового для себе підуть роки. Думають, що якщо віддати і лишитися з голим задом, чуть що, твою ж дупу розіпнуть, бо не “бдів” за захист своєї країни. Тому віддають неохоче.
  • Почалися серйозні “пошуки себе” і “пошуки винних”. Бо раптом стало зрозуміло, що якби приміром довелося воювати з Китаєм за Тайвань, не ганятися за умовними аль-каїдівцями на конях, а реальна війна з танками і гарматами, якщо інтенсивність така, як в Україні, запасів багатьох видів амуніції, як от ті самі джавеліни, вистачило б всього на кілька тижнів.
  • В ЄС, кажуть, з цим ще більші проблеми. Як дійшло до діла, то виявилося, що деякі країни не мали жодного танка на ходу. Хто ж думав? Та і впевнені були, якщо що, “США прийде, порядок наведе”. А як виявилося, в США теж дірка в кишені, попри колосальні витрати на армію.

Василь ТАРАС, професор університету North Carolina-Greensboro