Читаю “The German War: A Nation Under Arms, 1939-1945” від Nicholas Stargardt. Історичний аналіз настроїв і ставлення до війни серед німців у 1939-45 роках, а заодно і преси і спічів політиків того часу. Російською видана як “Мобилизованная нация. Германия 1939–1945” і не можу знайти українську версію.
Волосся стає дибки, коли розумію, що ця книга була написана до 2014 року і видана у 2015, ще ДО нашої війни.
Якби книгу видали б сьогодні, я б просто подумав, що автор спеціально вишукує паралелі між спічами путіна і Гітлера, між тезами пропаганди Геббельса і різних соловйових-скабєєвих, між настроями росіян в останні кілька років і настроями німців на початку Другої Світової.
У всякому випадку, та частина, яку я поки прочитав – замінюй назви країн і диктаторів, і можна не зрозуміти, про яку війну мова.
Як і тепер, тоді було “вставаніє с колєн”, “весь мір протів нас”, але ми особливі, ми нє здайомся, “своіх нє брасаєм”, і інші дурниці про історичну справедливість, яка не лише дозволяє, але і вимагання загарбування чужих земель.
Фактично концепція “нємєцкого міра”, де німецьким є все, де хоч колись ступала нога німецького солдата чи була чутна німецька мова.
Постійне підкреслення, що якщо не нападемо ми, то нападуть на нас. Так і чекав, що зараз вилізе якийсь Лукашенко і скаже “а я вам сейчас покажу катри откуда оні планіривалі нападать”.
Чомусь впевненість, що приміром поляки будуть зустрічати війська вермахту з квітами. Презирливість до опонента і впевненість, що ми весь світ за 3-5 днів захопимо, “втарая армія міра”, “моща!”, і т.д.
І однотипні промови Гітлера після кожної чергової анексії чи окупації, що нашою метою не є захоплення, а лише відновлення історичної справедливості, що ми не будемо більше іти далі, тому давайте приймемо вже як є (визнайте за нами Австрію, Судети, Польщу, і т.д.) і давайте жити дружно (до наступного нападу). Я вже мовчу за описи задокументованих жахів з перших етапів війни.
Були, звичайно, і “добрі німці”. Багато хто тихо, а хто і голосно виражали незгоду з окупаціями, розстрілами і тогочасними бучами і маріуполями. Особливо після польської кампанії. Але їх називали зрадниками, непатріотами, і затикали рота. Їм вішали ярлики а-ля “іностранний агєнт”. За відмову “брати повєстку на фронт” – арешт. За жарти проти партії – арешт. За публічні сумніви в праведній війні – арешт. В патріотичному угарі не було місця опозиції.
Фейсбуку тоді не було, але іноземну пресу заборонили, а за за слухання іноземних радіостанцій – арешт. Навіть якщо слухав джаз.
Особливо моторошні вирізки з приватних листів, коли солдати фотографували і слали додому фото розстріляних в братських могилах (тоді це були надзвичайно рідкісні випадки, смартфонів не було, але були випадки, і часто рідні не вірили, що наши мальчікі такоє могуть творіть, навєрноє постановка).
І, курва, точно така сама імпотентна реакція в перші роки “решти світу”. Вираження занепокоєння, заклики до миру, не допустити ескалації!, а часом і явно симпатії від деяких політиків решти Європи, Британії, США.
Я поки лише прочитав про перші роки. Підозрюю, далі будуть таки розбіжності з сучасними подіями. Врешті-решт, Сталін був монстр ще той. Плюс, без сумніву, під впривом останній подій, я підсвідомо вишукую паралелі. Книга переповнена цитатами і документами і, звичайно, є багато відмінних речей. Приміром, тоді за ухиляння від мобілізації багатьом відрубали голови. Зараз, я так розумію, лише світить 10 років тюрми.
Але поки опис чинників, обставин, преси, і як результат настроїв німців того часу відображає майже дзеркально настрої суспільства Росії сьогодні. На ніч краще не читати.
Василь ТАРАС, професор університету North Carolina-Greensboro