Слово про видатного земляка-українця Олексія Григоровича Коновала
Уродженець Миргорода, американський бізнесовець у будівельній галузі, благодійник українського роду Олексій Григорович Воскобійник у своїй книзі «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» (2000) писав: «Життя – наче козацький кінь, що промайнув повз твоє вікно, залишивши куряву споминів на схилі твоїх літ, хоч і щасливих, та уже немолодих. Благословення будь земля, на якій ти народився!.. Літа – як баскі коні: летять – не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось в силу своїх можливостей робили. Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо..»
З іншим своїм земляком, також уродженцем славної миргородської землі, вільним козаком, який замешкав натепер у далекій американській Флориді, повним тезкою пана Воскобійника, також Олексієм Григоровичем, але вже Коновалом, який не лише мріє про волю України, але й плідно довгі роки працює для української справи, – мене єднає довголітня листовна переписка та спільне бачення на трагічну українську історію, складний процес вітчизняного державотворення, співучасть та переживання за долі українського люду. Понад 10 років тому, у своєму листі до мене від 12 листопада 2007 року Олексій Григорович повідомляв мені: «Велимишановний пане Панченко! – Ваш лист, в якому Ви цікавитесь деякими особами з діяспори отримав. Фундація ім.Івана Багряного має 7 представників Фундації в Україні. Ми видали багато книжок Івана Багряного та інших авторів, між ними й тих, хто Вас цікавлять й їх розповсюджували в Україні наші преставники. Велику книгу Василя Гришка «Карби часу» видало видавництво «Смолоскип», це майже 990 сторінок, в ній поміщено багато його статтей. Семен Дубок місти деякі статті в газеті «Українські вісті», але ми нічого з його публіцистики не дрпукувалию В 2005 року у видавництві «Юніверсум» ми видали три різні книги під одною назвою «Марш молодости» Віталія Бендера, в якій поміщені також його статті та вірші. Книгу «Нестор Городовенко – життя і творчість» ще в 2002 році видав за нашою допомогою Георгій Шибанов з смт.Чорнухи на Полтавщині. Долучую копію з нашого Бюлетеню, де ми коротко про те інформували наших членів та жертводавців. Річники газети «Українські вісті» є в Києво-Могилянській Академії, Державному архіві-музеї Києва, у видавництві «Смолоскип» в Києві, здається, ми висилали деякі річники в Полтаву до бібліотек…». «…Ваш лист отримав давненько і пробував зв’язатися з тими особами, що Ви просите – в справі Якова Ємця та Аверкія Гончаренка. До Лідії Ємець написав листа й також говорив по телефону. Виходить, вона не має багато інформацій, про які Ви просите… Вона є членом Фундації й має мою адресу й телефон… За А.Гончаренка я колись мав книжечку про битву під Крутами й там багатенько писалося і про нього. Але я її комусь вислав в Україні, можливо, в «Смолоскип»… Також шлю копію сторінки з енциклопедії діяспори, де є коротенькі дані про Якова Ємця… 10.08.2017».
За деякими даними, люди, народжені під знаком Водолія у цій декаді січня – особливі, бо ж у їхньому характері зустрілися творча енергія, швидка реакція та різнобічність. Це, здебільшого, вольові люди – за покликанням працелюбні творці, старанні трудівники, критичні мислителі, вони є конструктивними у своїх бажаннях, а ще – здатні впливати, спонукати й управляти активною діяльністю інших людей, до того ж пристрасно віддані й завжди готові захищати свої переконання, як також – наділені величезною енергією, кмітливістю, сильно відчувають красу. Це – багатогранні особистості, які зазвичай встигають охопити цілий вахляр різних інтересів. Ці рідкісні люди здатні одночасно робити відразу кілька справ, причому всі однаково добре, вони є критичними до своєї й чужої праці, а їх витончена й динамічна сила дуже важко контролюється сучасниками. у повсякденному житті.
Якраз до таких людей, народжених у третій декаді січня, я можу з усією впевненістю віднести видатного Українця, мого земляка-полтавця, непересічного публіциста, визначного громадсько-політичного діяча й довголітнього генерального секретаря ЦК багрянівської УРДП, який наразі очолює у США Фундацію імені Івана Багряного Олексія Григоровича Коновала.
«…Я народився, – читаємо в уривках із автобіографії Олексія Коновала, – в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно СРСР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. В 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб умерло з голоду. В Німеччині я ходив в гімназію в двох таборах, в однім з них в Новім Ульмі де жив Іван Багряний й там я його бачив і читав газету, яку він редаґував. Як приїхали до Америки я належав до Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) й ми з Чікаґо робили старання, щоб йому дали Нобелівську премію за його «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Але Багряний помер ще перед тим як давали премії, тому та справа припинилася. Бо мертвим не дають премій. В 1959 році Іван Багряний приїздив до США і Канади. Як приїздив до Чікаґо, то я їздив на потягову станцію його забирати з групою осіб, а також в той час я мав шкільні вакації в університеті й мав авто, то возив його своїм авто до редакцій газети та журналу та на оглядин Чікаґо… А до Америки, до столиці Арканзасу Літтел-Року, прибула наша родина восени 1950 року. Українців там було лише дві родини нових еміґрантів. Були ніби ще кілька осіб – українців, які рахували себе проґресистами й вважали, що нам треба їхати в Україну, а не в Америку. Старанням однієї з тих родин нових еміґрантів й вислано було нам афідавіт. Я і мій старший брат відразу знайшли працю. А батькові, без знання мови, маючи 50 років, було тяжче знайти постійну працю. З газети «Свобода», яку ми передплатили, довідалися, що в Чікаґо є багато українців, що там в Кучера можна купити українські платівки й легше знайти працю. Спершу в Чікаґо вирушає брат, а в скорому часі й решта родини. В Німеччині, в Ельванґені, я був в Пласті. Але, як переїхав до школи в Новий Ульм, там в Пласті почувався чужим, зайвим, непотрібним. Виходить, що багато молоді батьків «східняків» почувалися так, як і я. В Нью-Йорку 1950 року створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якої в більшості належала молодь, яка не знаходила собі місця ні в Пласті, ні в СУМ-і – тобто православна молодь. В Чікаго створено філію ОДУММ – у. Запрошують й нас, братів, стати її членами. В Німеччині закінчив я п’ять класів гімназії. Своїми роками в Америці «гайскул» переріс, а щоб піти до університету, знанням не доріс. Їду на підготовчі курси разом з багатьма молодими американцями, які вийшли з армії й також мають подібні до моїх проблеми. Після трьохмісячного курсу здаю вступні іспити до Іллінойського університету й починаю навчання в Неві Пієр. Батьки купують хату коло Ґумбольт парку. Брат одружується. В 1954 році американська економіка має проблеми. Звільнення багатьох з праці. В тім числі й мого брата, а за куплену хату треба платити моргедж. Між перервами в університеті я працюю. Щоб допомогти батькам фінансово, вирішив один семестр попрацювати. А в той час мене, як не студенти, забрали в армію. Два роки перебув в Німеччині. Відвідав країни Європи під час вакацій. Завітав й до Нового Ульму, де ходив до української школи. Там мене учили української мови Дмитро Нитченко та Анатолій Юриняк. Там жив Іван Багряний та виходила газета «Українські вісті», яку я отримував в армії і знав, що діється в українському житті. Редактором газети тоді був Віталій Бендер, автор книги «Марш молодості» та інших. Просить, щоб написав за свою подорож до Італії та Швейцарії. Повертаюся з армії. Маю безкоштовне навчання в університеті, який закінчую в 1961 році. В скорому часі одружуюся з одумівкою. ОДУМ купує свій дім, проявляє особливу активність. Творить оркестру, струнний ансамбль, танцювальну групу та співочі групи. Я веду кореспонденцію з Григорієм Китастим й запрошую його очолити тут бандуристів. В ОДУМ-і я увесь час брав активну участь. Редаґував одумівські сторінки при «Свободі» та «Українських вістях», а в «Українському житті! Вів «Куток одумівця». Нашими стараннями був запрошений до Америки Іван Багряний. Ми робили старання, щоб йому було дано Нобелівську премію. Члени ОДУМ-у вчили в школі українознавства, а їх діти були учнями. Ми з дружиною вчили понад десять років в школі Святого Володимира, а п’ять років я був директором школи. Наші діти, син і дочка, були активні в ОДУМ-і, ходили до школи українознавства впродовж десяти років. Через те, що околиця, де жили ми, стала гіршати, а фінансово ми були забезпечені, домовилися з контрактором, що побудував в Арлінґтон Ґайтс нам нову хату, недалеко від американської школи, по тягової станції та дороги до Чікаґо. Звичайно, приходилося виїздити рано в суботу, а вертатися додому пізно після школи, сходин та проб в ОДУМ-і. Син і дочка здобули вищу освіту. Син інжненер – хімік, а дочка після закінчення студій в Іллінойському університеті в Урбані–Шампейн, де вона була головою студентської української громади, пішла на медичні студії. Тепер вона є очним лікарем. Хоча я політикою цікавився з давніх давен, але до політичної партії записався вже після смерті Івана Багряного. В грудні 1967 року, до партії УРДП, Української Революційно-Демократичної Партії, партії до якої належали в більшості особи з східних та центральних земель з України. Так як я був активний в одумівському житті, в скорому часі втягли мене в провід партії Багряного. І до цього часу я у ній активний. Я також є в Фундації Івана Багряного, яка є власником газети «Українські вісті». Видали ми багато вартісних книжок…. Перша подорож в Україну від 19 серпня до 1 вересня 1992 року на Перший Всесвітній Форум Українців. Зупинилися перший тиждень в готелі «Русь». Були в Маріїнському палаці на імпрезі передання вповноважень від екзильного уряду УНР президентові Кравчукові та Івану Плющеві – голові Верховної Ради України. Літали лінією «Lufthansa». Друга подорож в Україну від 11 до 25 травня 1995 року. Були в Києві, Полтаві, Каневі, на Харківщині, В Петрівцях та інших місцях. Літали лінією «Air Ukraine». Третя подорож в Україну (1996 рік) осінню на відзначення 95 річниці Івана Багряного. Були в Охтирці, Сумах та інших містах. Літали українською лінією «Air Ukraine». Четверта подорож в Україну відбулася від 28 червня до 23 липня 2000 року. З нами їздили Василь і Наталя Коновал. Їздили Дніпром до Севастополя, Чорним морем кораблем, потягом до Львова та автобусом Галичиною. Літали польською лінією «Lot». П’ята подорож в Україну була від 21 до 29 жовтня 2002 року. Їздили на презентацію «Листування Багряного». Ночували в помешканні О.Скопа. Літали лінією «Lot». Шоста подорож в Україну була від 16 до 28 листопада 2004 року. Їздили як спостерігачі виборів президента України. Ночували в помешканні О.Скопа. Літали літаком польської лінії «Lot». Сьома подорож в Україну була від 26 квітня до 9 травня 2007 року. Їздили на відзначення сотої річниці Івана Багряного. Ночували на помешканні Скопа. Відвідували місця, де народився Тарас Шевченко….».
Особливою сторінкою молодечого життя Олексія Коновала є створення й функціонування Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну із перших філій ОДУМ-у було засновано в Чікаґо ще 6-ого серпня 1950 року а її першим головою був Олександер Луппо. Протягом перших років, сходини відбувалися в різних будинках, часами під цекву Св.Покрови. Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії створено редакційну колеґію, яку очолював разом Борисом Шерстюком Олексій Коновал, вони почали видавати журнал «До мети», який подавав цікаві інформації з історії України та одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДМУ-у очолив Олексій Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало організування Юного ОДУМ-у. Виховниками впродовж всього часу були Олексій та його Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська. Праця з Юним ОДУМ-ом та дорослим відбувалася в роях регулярно, щотижня. 20 березня 1960 року настоятель церкви Св. Софії отець Микола Литаківський з протидіяконом М.Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ-у. До речі, на 10-ому Зїзді ОДУМ-у США в Нью Йорку у 1960 році цій філії було вручено чудове переходове погруддя Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Від того часу, за винятком одного року, його тримає філія Чікаґо. Слід нагадати, що при кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила 3авертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 nоку в школі Шопена. Група бандуристів філії: Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський пізніше неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чікаґо. Філія ОДУМ-у Чікаґо завжди прикладала багато зусиль до того, щоб журнал ОДУМ-у «Молода Україна» стояв на якнайкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому завдяки відданим одумівцям, представникам журналу Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові 3авертайлові та Олексіеві Коновалові, Чікаґо часопис завжди мав найбільше число передплатників. «…Праця філії в Чікаґо з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці, голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла — незамінимого opraнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року від самого початку існування філії влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…» – йдеться в одному із інформаційних повідомлень.
Скупі рядки автобіографії Олексія Григоровича Коновала необхідно доповнити інформаціями про те, що він є автором багатьох розвідок про літературу, події нашого визвольного руху, мистців та письменників української діаспори, які ввійшли до нещодавньої Збірки його праць, що її видала друком у 2013 році газета «Літературна Україна». До речі, на досить високу й доволі непросту в країнах поселення українців посаду генерального секретаря ЦК УРДП він обирався на п’ятьох з’їздах цієї визначної партії. Як зазначає у своїй біографії Олексій Коновал, у далекому 1943 році малий Олекса разом із батьками еміґрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії. У 1950 році родина Коновалів виїхала до США, де пан Олексій навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чікаґо, згодом, у 1960 році, закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій. Тривалий час, від 1974-го по 1985-ий рік, мій земляк Олексій Коновал викладав українську мову, літературу, історію в школі українознавства при православній парафії Святого Володимира, кілька років був директором школи українознавства. Від 2000 року Олексій Коновал редаґує видання «Вісті Фундації імені Івана Багряного», яке, до речі, отримують і у Лохвиці, Миргороді, Дніпрі, Києві та багатьох інших малих та великих містах України. В одному із своїх дописів Олексій Григорович, зокрема, зазначав, що «…під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулюваних та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації із Заходу на «родіну», в Совєтький Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та «стара еміграція», особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище «східняків» і «західників» України було відмінне. В 1946 році Іван Багряний написав памфлет «Чого я не хочу вертатися до СРСР», який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Айзенґаверові, який з допомогою своїх вояків примушував силою їхати людей на «родіну». Після того ситуація трохи змінилася, перестали силою вивозити до репатріаційних таборів, але під час «скрінінгів» людей викидали з ДіПі таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету «Українські вісті» та в скорому часі створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді «східняків», людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці із західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних середовищ. Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони. Газета «Українські вісті», що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміґрації – проти примусової репатріації, чи таборових «скрінінґів» (перевірок, звідки дана особа була – зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів виїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері виїзду до США, Канади, Бельґії, Франції, Арґентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п’ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й далі зв’язок зі своєю централею, яка перебувала в Новім Ульмі, де мешкали із своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью Йорку створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ в Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельґії. В чотирьох останніх країнах по десяти роках діяльності ОДУМ припинив своє існування через виїзд активних членів ОДУМ-у на американський континент…
У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаґо, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України…
Іван Багряний – письменник, публіцист, маляр та громадсько-політичний діяч вів широку кореспонденцію з своїми друзями по перу та партії. У двадцяти папках зберігається цікаве листування, посортоване нами, з такими відомими українській громаді особами, як Григорій Костюк, Віталій Бендер, Юрій Косач, Юрій Шерех, Григорій Китастий, Ігор Костецький, Іван Кошелівець, Дмитро Кислиця, Дмитро НитченкоЮ Андрій та Микола Лівицькі, Іван Майстренко, Григорій Алексінський, Нестор Городовенко, Тарас Бульба-Боровець, Борис Лівицький, Павло Маляр, Микола Приходько, Василь Чапленко, Володимир Кубійович, Петро Одарченко, Василь Онуфрієнко, Тодось Осьмачка, Леонід Полтава, Микола Понеділок, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Петро Шинкар, Микола Шлемкевич, Василь Гришко, Михайло Воскобійник, Мар’ян Дальний (Горгота), Іван Дубинець, Кость Даниленко-Данилевський, Володимир Державин, Ростислав Василенко, Володимир та Розалія Винниченки, Петро Волиняк, Семен Підгайний, Федір Гаєнко, Федір Піґідо, Анатолій Нікітін та багато інших. Листування з деякими особами, що були на ключових посадах в УРДП, вставлені в багатьох папках партії УРДП. Листування Івана Багряного з відомими особами з примітками та короткими даними про осіб, кому були адресовані листи, вийшло друком у 2002 р. у видавництві «Смолоскип» у Києві, в двох книгах… У 1992 році Галина Багряна надіслала нам додатково листування, фотографії, рукописи та ілюстрації Івана Багряного до його власних книг. З-поміж цих матеріалів – рукописи та машинописи з авторськими поправками творів «Золотий бумеранґ», «Розгром», «Телефон», «Тигролови», «Буйний вітер», а також – схеми й деякі розділи запланованих, але незакінчених творів «Спартак», «Поєдинок», «Новелі для себе», «Тайфун», «Люба» та нотатки, різні інформації про Одесу та розміщення кораблів на Чорному морі та листування для написання нового твору «Панцерник Потьомкін». Іван Багряний, як художник, ілюстрував свої власні твори: казки «Про Павлика мандрівника» та «Телефон», книгу «Антон Біда – герой труда» та ін. Він намалював обкладинки до таких книжок, як «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, «Щастя» – збірки новел і оповідань Павла Маляра (Миргородського), «Сміх і горе» Олеся Шпильки (Скопа), «Старший боярин» Тодося Осьмачки та ін… Також ми зібрали й видали друком доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есеї, написані Іваном Багряним під його прізвищем, псевдо чи взагалі без підпису як редакційні, що були друковані в газетах та журналах його середовища. Книга вийшла друком у 1996 році у видавництві «Смолоскип» у Києві під назвою «Публіцистика» й має 860 сторінок. У 1997 році в тому ж видавництві вийшла велика книга «Українська Революційно-Демократична партія (УРДП-УДРП)» – збірник матеріалів і документів, яка має 850 сторінок великого формату і містить історію, дописи, фотографії за півсторічну діяльність УРДП-УДРП, ДОБРУС, СУЖЕРО, Легіон ім. Симона Петлюри, ОДУМ, який ще й далі проводить корисну роботу з дітьми й молоддю, та інші братні організації. Збережені матеріали в архівах є до диспозиції дослідників та науковців…». Мені видається, що якраз ці джерельні інформації щодо діяльності Івана Багряного, УРДП, Фундації імені Івана Багряного та споріднених середовищ безпосередньо від їхнього творця й чолового діяча Олексія Григоровича Коновала містять цінний матеріал не лише для багрянознавців, але й тих, хто досліджує діяльність багатьох інших творців слова, пензля та пера українського роду, які творили на чужині, але, на жаль, вже відійшли за межу Вічності, як також проливають нове світло на багатогранну громадсько-політичну діяльність та різнопланову творчість справді геніального українця Івана Павловича Багряного, й, впевнений, безперечно зацікавлять багатьох українських дослідників на Рідних землях та країнах поселення.
Як на мене, слід окремо зупинитись та історії створення Української Революційно-Демократичної Партії, яка постала по закінченню Другої світової війни на теренах Західної Німеччини з числа еміґрантів, вихованих в основному на ідеях українського відродження 1920-их років, як також частково з числа колишніх членів ОУН, що були послідовниками лінії Івана Мітринґи. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі – Федір Гаєнко (1963-67), згодом – Василь Гришко (1967-75), а від 1975 її очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чоловими діячами та керівниками УРДП були, зокрема Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал, Юрій Дивнич-Лавріненко, П.Волиняк, І.Дубилко, І.Корнійчук, А.Лисий, А.Рябишенко та інші.
Принагідно зазначу, що порівняно невелике полтавське містечко Лохвиця стало місцем народження двох визначних діячів Української Революційно-Демократичної Партії – Якова Гвоздецького та Сергія Євсевського. Вони були майже ровесниками, народилися у нашому місті, тоді повітовому центрі Полтавської губернії, відповідно у 1914-ому та 1911-ому році. Яків Гвоздецький, який побачив світ 22 жовтня 1911 року, по закінченню Інституту шляхів сполучень (залізничний інститут) спеціалізувався на будівництві залізничних мостів, працюючи на дільниці колишніх етнічних українських теренів Курськ-Вороніж, що були приєднані до совєцької Московщини. У 1937 році, як і багато інших українських інженерів, був репресований большевицькою каральною машиною НКВД, засуджений до ув’язнення. В часі німецько-совєцької війни перебував у полоні, потім у таборах переміщених осіб Ді-Пі в Німеччині, де й став активістом УРДП. Виїхав до Австралії у 1949 році, де належав до крайового керівництва цієї партії, а деякий час (1971-72) очолював тереновий провід УРДП. Протягом кількох років (1979-81) Яків Гвоздецький видавав на австралійських теренах циклостилевий журнал «Український Демократ». Помер наш земляк-лохвичанин Я.Гвоздецький 22 грудня 1985 року у Мельборні. Між іншим, у серпні 2012 року я відвідав місце його останнього спочинку на цвинтарі Фокнер.
Дещо іншою була доля Сергія Андрійовича Євсевського, який народився у Лохвиці 6 жовтня 1914 року. На американських теренах Сергій Андрійович брав активну участь у громадсько-політичному та церковному житті української громади, дописував до різних видань, активно розповсюджував книги та періодику, був представником газети «Українські Вісті» (органу УРДП), журналу «Нові дні», як також довголітнім скарбником, – спочатку в Об’єднанні української молоді «Київ», а від 1975 року – став скарбником та секретарем Фундації імені Івана Багряного. Помер Сергій Андрійович Євсевський, як і його визначний партійний побратим по УРДП Яків Гвоздецький, далеко від провінційної Лохвиці, містечка, яке на початку ХХ-го століття дало їм обом путівки у велике й активне громадсько-політичне життя та взірцеві патріотичні настанови. За межу Вічності Сергій Андрійович відійшов 15 травня 1988 року у Філадельфії, а тлінні останки нашого земляка знайшли останній спочинок на православному цвинтарі містечка Бавнд Брук (Нью Джерзі, США), де я також віддавав шану усім видатним українцям у травні 2015 року.
До речі, згаданий мною вище інший довголітній Голова ЦК УРДП, також уродженець Миргородщини Михайло Григорович Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми буде відзначати 21 листопада 2018 року, – був головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», у 1950-их роках автором і диктором передач українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені. Після переїзду у 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь маґістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії – у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у багатьох університетах США, а від 1989 по 1992 рік був Головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі…
Мені видається, що особливою темою для Олексія Григоровича Коновала є створення в Україні єдиної помісної церкви. У своїй статті «Церква має бути українською», він, зокрема пише: «…Почаївська, Святогірська та Києво-Печерська Лаври мусіли б бути забрані від Московського Патріярхату, які є гніздами російського окупанта‚ й передані Київському Патріярхатові‚ бо ж в них правиться російською мовою, прославляється Росія та її Президент Володимир Путін, який загарбав Крим й вже роки веде війну на сході України. Президент України, уряд та Верховна Рада повинні постановити про повернення українських лавр українському народові, Україні. Церква має служити своєму народові, а не спекулювати й дурити багато ще українських людей, що та Церква Московського Патріярхату має щось спільне з Україною та українським народом. З набуттям Незалежности України УПЦ проголосила свій Патріярхат. Московський патріярх здійняв ґвалт, що українські церкви – православна й греко-католицька – неканонічні. Він створив свою Церкву, УПЦ Московського Патріярхату, в яких панує російська мова, прославляють царів та історію Росії і який діє на шкоду України. Російські царі, комуністичні керівники, а тепер російські «демократии» використовують релігію у своїх загарбницьких цілях. Для них російська держава, російська нація і православна віра – нероздільні. У нас, українців, що внаслідок злих обставин довший час були недержавною нацією, релігія і українськість ішли окремими, різними дорогами. Наші недруги користувалися нашою релігійністю, щоб і далі поневолювати Україну… Чому менші держави за територією й населенням Румунія, Болгарія, Греція, Сербія, Албанія та інші, також православні, можуть мати свої патріярхати, а Україна, що значно перевищує їх територією й населенням, ні? А тому, що Москва й Константинополь хочуть мати її під своєю владою. Українські Православні Церкви в США та Канаді, бувши понад 50 років «неканонічними», від того не падали в розпач. А коли Україна стала незалежною державою, чомусь захотіли бути «канонічними» й пішли під омофор чужого патріярха, а не свого Київського Патріярха. Через те православні Церкви діяспори, дехто сміючись, називає їх українськими турецько-православними церквами, так як інших українців називаємо греко-католиками. В інших державах їхні Церкви служать своєму народові. Українські Церкви в Україні й діяспорі мали б творити одну незалежну УПЦ Київського Патріярхату й мали б служити насамперед своєму народові, українській державі!»
Під час відзначення 35-ліття Фундації ім.Івана Багряного провідні члени української громади в Чікаґо зібралися в Українському Національному Музеї, де було вшановано також і довголітньго члена управи, скарбника, та редактора «Бюлетеню» і сторінки Фундації в часописі «Свобода» — інж.Олексія Коновала. Віра Боднарук, заступниця голови Фундації ім.Багряного писала: «…Спеціяльне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років та Диплом лавреата премії ім.Івана Багряного було вручено одному із організаторів Фундації та її довголітньому скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газеті «Свобода» та «Бюлетеня» Фундації — інж.Олексієві Коновалові. Він також був нагороджений Дипломом від Фундації родини Воскобійників — як «журналіст-літописець українського життя в діяспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високо-цінних видань»… Після вручення дипломів та публічного признання гостей, Софія і Галина Коновали, онучки пана Олексія, виконали в честь свого дідуся дві пісні — «Ми об’їхали землю навколо» (слова І.Багряного, муз. Г.Китастого) та «Виростеш, ти сину» (слова В.Симоненка) при супроводі на бандурі Лесі Клімченко….».
Думається, що гру на бандурі Олексій Григорович слухав особливо уважно не тільки тому, що віддавна був поціновувачем творчості уродженця Полтавщини майстра Григорія Китастого, але ще й тому, що у якраз його родинному селі Петрівцях з давніх давен зналися на грі на кобзі й бандурі, бо ж якраз у цьому селі народився у 1892 році віртуоз-бандурист, співак, дириґент і педагог Володимир Андрійович Кабачок, який, до речі, професійно грав ще й на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Цей основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925–1934), був вперше заарештований, за рік після народження Олексія Коновала, у січні 1934-го року, а вдруге за три роки – у 1937 році. Мені видається дуже вимовним, що маестро Володимир Кабачок під час свого вимушеного перебування та ув’язнення у Лєнінграді й Ташкенті продовжував грати на бандурі (!) й всупереч московським шовіністам створював українські музичні колективи (!).
…Як лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного 2014 року у своєму подячному листі, на адресу цієї Фундації я, зокрема, написав: «…Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі – Олександрові Панченку – поважної премії імені світлої пам’яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше – зобов’язує на нову й натхненну працю та безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської аґресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не піддамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КҐБ-карликами – Путіним і Мєдвєдєвим та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині….»
Іван Багряний, яскравим натхненним послідовником якого є нинішній Ювіляр Олексій Григорович Коновал, мій земляк-полтавець, мріяв, що настане «…Епоха всесвітньої справедливості, що зійде, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати й одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт…».
Сьогодні, відзначаючи ювілей великого й невтомного Українця Олексія Григоровича Коновала, я впевнений, що незабаром настане така багрянівська епоха для України, ба, більше, – для цілого світу! Ми, з роду-племені українці, у цей небезпечний для народу й держави страшний час, маємо знайти дуже непросту, але доволі обнадійливу відповідь про перспективи нашого щасливого майбуття. Попри все те жахливе й криваве, що нам принесла азійська Московщина, – ми будемо разом сподіватися, що незабаром прийде таки вимріяна роками й оспівана у творах Іваном Багряним «епоха культу матері і дитяти».
Тож будемо на це щиро сподіватися… Сподіватися на остаточну перемогу над нашим затятим ворогом, повсякчас й щохвилинно боротися «За українську Україну», як це робить українець з діда-прадіда Олексій Григорович Коновал.
Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області