Наша пам’ять сповнена яскравими образами. Тут і солодкий запах липи під бабусиними вікнами. Строкаті клумби міського парку в Алма Ати, де ми гуляли з мамою. Приторно солодкі цукерки півники на паличці, які ми робили розтоплюючи цукор. Біла з чорними плямами болонка, що вкусила мене за щоку, коли я хотіла погладити її щенят.
Ці образи сповнені запахів та звуків. Вони спливають різко і безконтрольно, щойно тригер знаходить правильні гачки. Запах квітучої яблуні, і ось ти сидиш у бабусиному саду і граєшся з кошенятами. Яскраві чорнобривці та троянди на клумбі повертають тебе до походу в зоопарк з мамою. А чорна обкладинка Дюма – під ковдру, де ти з ліхтариком читаєш нишком черговий роман.
Війна теж створила цілу копну образів. Обгоріле тіло сапера на ношах, які ми виносили з поля біля Красногорівки. Наш полонений з відрубаними руками та виколотими очима, якого ми забирали на Фасаді. “Не панікуй. Все буде добре. Я тебе кохаю» слова на екрані телефону.
Лікар з перебитою осколками ногою, що лежить на столі в хатці, переробленій у стаб пункт. Залита кров’ю каталка, із прилиплими шматками бинтів та зрізаного камуфляжу. Два щойно померли бійці, на операційних столах під блідим світлом ламп підключених до дизель генератора.
Спалах яскравого світла і осколки скла, що летять прямо в мене. Водій уазіка з простріленими ногами, що витягає з машини звалені в купу тіла поранених та 200х.
Трупний запах, що в’ївся в одяг, меблі, траву та дерева. Глухі удари касети градів, які розбирають п’ятиповерхівку над підвалом, де ми ховаємося.
«Потерпи, ще трохи, і ми приїдемо до лікарні. Тільки не спи» – слова які вже автоматично злітаючи з моїх вуст. Солодка бурда із заварної кави та згущеного молока в закопченому залізному кухлі. Хмари набридливих мух. Покаліче маленьке тільце п’ятирічної дівчинки на руках у бабусі, що біжить до моєї машини.
Міцні обійми мого чоловіка, що намагається прикрити мене своїм тілом, коли розрив снаряда поряд з будинком відчиняє вікна в кімнаті. Запах гару від палаючих машин, коли нас накрили запалювальними снарядами. Чотири крапки у верхньому правому куті телефону, що стабільно показують відсутність сигналу.
“Я поранений. Я – 300. Зі мною ще п’ять, ні шість 300х. Переправу розбито. Пройти не можемо» – глухе шипіння рації на броніку. Звук низько йдущого літака, що заходить для пуску ракет. Беха, що гальмує у стабпункту з купою тіл на броні.
Образів з кожним днем стає дедалі більше. А тригер все той же, що і на початку війни – РУССКІЄ і все що стосується росії. Це щеплення тепер буде у всіх, хто пройшов війну. Хтось бачив смерть своїх побратимів і відчував страх обстрілів. Це боляче. Але це необхідно, щоб подолати цю країну.
Тепер людей із порожніми очима та обпаленими серцями стане набагато більше, а називати нас контуженими на всю голову стане страшніше.
Ходити на концерти та тренінги хороших росіян стане небезпечнішим. Як і транслювати «мизамирні» та «позаполітики» ідеї. Ціла країна з її культурою, мовою та населенням стала тригером для сотень тисяч людей, які виживуть і зберігатимуть у своєму серці спрагу помсти. І це буде страшно. І це буде правильно.
Оксана Чорна