Вчимось миритися, шановні! З дідівських практик.
Мистецтву сварки людство навчене давно і володіє ним віртуозно. З примиренням та вибаченнями важче. Тут потрібний рівень інтеліґенції. А зробити це вишукано і з гідністю цілком реально.
Приводом для допису є випадково віднайдені повідомлення в старих газетах. Наскільки поширеними були такі випадки – сказати важко та й, врешті, не так і важливо. Вони були? Факт! Чи можемо ми практикувати подібне зараз? Без сумніву! То ж уперед!
Хронологічно першим є випадок з Тернополя, датований 1923 роком. Просимо зауважити, що не впала корона з голови бойового офіцера, поручника артилерії Української Галицької Армії, доктора права Евгена Янкевича попросити вибачення у студента! Окреме задоволення – мова!
«Заява. Дня 29 липня 1923 р. зайшов між мною і Вельмиповажним Паном Морозом Романом, студентом медицини, гідний пожалування інцидент на вул. Міцкевича, в часі которого, я будучи мильно поінформований, допустився обиди Вп. П. Мороза Романа. Признаючи тепер, що цеї обиди допустився я у великім подразненню без прослідження дійсної провини зі сторони Вп. П. Мороза Романа, перепрошую Його прилюдно за зроблену Йому кривду і рівночасно складаю 250 польських марок на «Рідну Школу» на руки кружка Українського Педагогічного Товариства в Тернополі. Рад. Др. Янкевич Евген»
Наступне оголошення, з того ж часопису «Діло», теж стосується конфлікту на вулиці Адама Міцкевича, але вже в місті Ходорів на Львівщині. Оголошення подала пані Ольга Сохан, дружина приватного урядовця місцевої цукроварні Антіна Сохана.
«Високоповажних 5-х Панів, яких я образила в дні 23 травня 1936 р., вечером на вулиці Міцкевича в Ходорові – оцим перепрошую і відкликую слова, сказані під їх адресою. Рівночасно з того приводу складаю на ціли Кружка «Рідної Школи» в Ходорові квоту 100 зол. (словами – сто золотих). Ольга Соханова. Ходорів, дня 27 травня 1936 року»
Не знати чи аж дуже пасує сваритися священикам, але мирити і миритися їх прямий обов’язок. На жаль, деталі справи невідомі. Просто цікаво, що такого у 1939 році зробив чи сказав о. Олексій Тришкалюк з Тернопільщини, що оцінив свою провину у 500 золотих. Це в той час приблизно – 1) місячна зарплата підполковника польської армії, 2) три прекрасні шовкові сукні, 3) 330 кг свинини чи 4) 10 пляшок французького коньяку «Martel VO» у ресторані. Та й формулювання «моральна кривда» не виглядає на побутове філологічне хуліганство.
«Перепрошую п. К. Л. за заподіяну моральну кривду і складаю 500 золотих на «Рідну Школу» на доказ виключно моєї вини. о. Алексій Тришкалюк»
Останнє повідомлення ледь випадає з логічного ряду. По-перше, йдеться про рівень судового позову, а, по-друге, стосується чужинця, людини з-поза нашого світу. Це вдвічі приємніше, адже крім вибачень, чужий відчуває потребу додаткової пожертви на український дитячий садочок. І це дуже здорово! Місце конфлікту – містечко Великий Любінь, Львівщина.
«Заява. Отсим перепрошую Вельмиповажну Пані Марію Ольгу Чвартацьку, жінку лікаря в Любіні Великім за кривду, яку я заподіяв через безпідставне розголошування про Неї понижуючих Її на чести відомостей, будьто би др Григорій Чвартацький і Марія Ольга (2 імені) Чвартацькі не були законним подружжям. Висказую жаль, що я став причиною таких прикрощів і дякую Вельмиповажному Панству Чвартацьким за те, що зволили згодитися на відкликання акту обжалування в карній справі до Сиґнатури ІV Kr. 1002/38 Городського суду в Городку Ягайлонськім і заявляю, що крім звороту всяких коштів, получених з веденням тої справи, складаю квоту 20 зол. як добровільний дар для Української Захоронки при церкві св. Івана в Городку Ягайлонському, щоб хоч частинно надолужити моральну кривду, спричинену мною Вп. Панству Чвартацьким. Любінь Великий. 12 січня 1939.
Станислав Ґродзіцький, співвласник пансіону Заціше в Любіні Великім»
Отже, рецепт замирення зрозумілий. Якщо Ви вже посварені, то це вже пів справи зроблено. Якщо ні, то спочатку вибираєте об’єкт і відводите душу на повну. Потім приходить етап математики, пропорцій між готівкою та кількістю матюків, визначення суми одним словом. І, нарешті, найголовніше – благодійний внесок. Ви ж не студент міжвоєнної Галичини. Ті були постійно без грошей, їм можна було миритися просто так. Ми люди з гонором, тому вибираємо – армія, медицина, освіта і т. д. Публічні заяви не обов’язкові, але не будьте скромними, приклади надихають. Можна спростити “Через оцього Високоповажного Гада маю за честь скласти пожертву. Сума. Фонд”. Все!
Володимир Муравський, для Закордонної Газети
Більше дописів автора читайте на його персональному блозі «Стилет і Стилос»