Історія села Гораєць і польсько-українські відносини

Нещодавно в Польщі вийшла друком книжка Адама Бобровича про історію села Го­раєць на Любачівщині, Польща – («Tam jeszcze słychać szept modlitw і bicie cerkiewnych dzwonów» Pasłęk. TINTA– 2016. – 352 s.). Автор вклав багато праці в оформлення книги, яка є багато ілюстрованою – вміщено понад 380 фотографій. Багато з них зібрані з особистих архівів горайчан та опубліковані вперше. Інформація викладена з позицій чесного поляка-християнина і вартує того, щоб бути прочитаною.

Книжка написана польською мовою. Поява її не є чимсь надзвичайним в сучасному книговиданні – тепер про свої села вигнанці з Закерзоння пишуть доволі часто. Дивує те, що історію українського села написав поляк і написав правдиво, прихильно до українців, не згущуючи темних фарб недалекого нашого минулого, не чіпляючи огидних ярликів, не протиставляючи українців і поляків.

Спочатку автор коротко торкається давньої історії України, нагадує, що ще недавно, до початку ХХ століття, тих, що тепер виступають як народ український, називали русинами. Прогягом віків відносини між поляками та українцями не були однаковими, але якщо в дав­нину вони були добросусідськими, то з плином століть, а особливо в середині ХХ ст. загост­рилися аж до кривавих протистоянь, бо кожен народ бачив свою незалежну державу в омрія­них кордонах: поляки на схід за Збруч, українці – по Сян. Польський та український (русин­ський) народи здавна жили поруч, але кожен мав свою віру, свої звичаї, традиції, свою куль­туру, тому народи жили поруч, але не разом, оберігаючи свою самобутність. Ця відмінність зберігається до нині. Автор описуючи історію села Горайця, одночасно розмірковує про непрості стосунки між українцями і поляками на прикладі одного села на Любачівщині.

Книжка складається з 15 частин (глав) і додатка, в якому автор подає старанно зібрані короткі відомості про церкви, що збереглися на Закерзонні як український слід, залишений після виселення. Все це проілюстроване якісно дібраними фотографіями.

У вступі автор розповідає, що до написання книжки його спонукали долі колишніх мешканців села Горайця та його дружина Ірена, батьки якої походили з цього села. Ознайом­лення з долею горайчан та з історією села викликало бажання зберегти пам’ять про тих лю­дей і село, зберегти залишені ними спогади, розповісти все це іншим. Чим ближче Адам Бобрович знайомився з людьми та особливостями села, тим сильнішим ставало переконання, що «про це необхідно написати і залишити слід для нащадків».

Книжка охоплює історію Горайця від давніх часів, часів його заложення (початок-середина ХVІ ст.) до наших днів, а також розповідає про непрості взаємини українців і поля­ків. При написанні книжки автор скористався архівними документами, друкованими польсь­кими та українськими виданнями та найбільше допомогли розповіді колишнього горайчани­на Михайла Томківа, його дружини і дочки Ірени та розповіді і записи колишньої горайчанки Єви Філь (Лашин).

Українсько-польські відносини не були безхмарними і до 1939 року. Русин-українець чи поляк визначалося церковною приналежністю: римокатолик – поляк, греко-католик – українець (русин). Українці здавна прагнули своєї держави. Реальні спроби утворення неза­лежної України були зроблені на початку і в середині ХХ століття, але зіткнулися з інтере­сами поляків, які претендували на західно-українські землі, українці ж претендували на землі аж по Сян, як на етнічно українські землі, Це призвело до українсько-польської війни на по­чатку ХХ ст. і загострення відносин у повоєнний і міжвоєнний періоди, а особливо – в роки Другої світової війни.

Історію Горайця автор починає від заснування села. Згадує панів Бруніцьких, яким належало село. Описує становище села в міжвоєнній Польщі, в часи війни і виселень після війни, змальовує забудову села і буденне життя його мешканців, звертає увагу на красу крає­видів, описує побут: сільські страви, одяг, працю на селі, освіту мешканців села, особливу роль «Просвіти» у формуванні національної свідомості українських селян, розповідає про боротьбу з п’янством, яке було колись великим лихом на селі.

Особливого кольорового забарвлення надавали селу народні звичаї, традиції, обряди. Автор описує, як проводили весілля: сватання і заручини, святкували Різдво, Новий рік, Йор­дань. Як дотримували Великий піст, відзначали Велику п’ятницю. Велику суботу, святкува­ли Великдень, Зелені свята, Божого тіла. Парафіяльний Празник і відпуск в Горайці – 21 ве­ресня, на свято Народження Найсвітлішої Діви Марії.

Гораєць і горайчани в роки Другої світової війни пережили не лише негоди війни та окупації, а потім – ще й вигнання з рідної землі. Описуючи ті часи автор не оминає жодної події, що відбулася на терені Горайця. Не оминув і пацифікації села 06.04. 1945 р., коли польське військо спалило село і замордувало 173 особи. Описує стан в селі в період пересе­лення та заселення Горайця новими мешканцями.

В часі акції «Вісла» багато горайчан були виселені на Вармію і Мазури, осіли тут. Ав­тор описує їх життя на новому місці, розповідає, як вони пристосувалися, об’єдналися, побу­дували церкви і створили Українську народну меншину.

Працюючи над книжкою, автор обстежив 234 залишені україцями греко-католицькі храми і коротко, в табличній формі, подав відомості про їх стан в Перемишльському, Яро­славському, Переворському, Лежайському, Любачівському, Томашівському та Грубешівсь­кому повітах. На жаль, на 2016 рік від 101 святині залишились тільки „церквиська”.

В додатку „Церкви Розточчя, Тарногородської височини, Белзької рівнини і долини Нижнього Сяну” вміщено короткий опис і фотографії 110 українських дерев’яних і мурова­них церков – символу ідентичності та сили духу українців.

Як стверджує сам автор, книжка не є науковою, але містить багато фактичного матері­алу, містить багато безпосередніх спогадів горайчан, описує їх життя, побут, працю на госпо­дарстві, тому може служити джерелом знань про минулі часи.

Та, мабуть, найціннішим є те, що автор є поляком, уродженцем Віленщини (Литва), але правдиво описує події, не загоструючи непорозумінь між українцями і поляками, що по­винно сприяти розвитку дружніх стосунків між нашими народами. Автор правдиво, без наві­шування ярликів, без приниження українців описує історію села Горайця і на тлі історії села торкається українсько-польських взаємовідносин впродовж існування села. Маю надію, що хоч написана польською мовою книжка приверне увагу українського читача своєю щирістю і прихильністю до русинів, бо автор не пішов звичним шляхом польських шовіністів, шляхом приниження і зневаги українців, а знайшов свій шлях – шлях правди, хоч, напевне, той шлях не викличе захоплення у польських «патріотів».

Оглядаючись на історію польсько-українських відносин автор згадує про недоброзич­ливе ставлення польського уряду до українців при парцеляції панських земель, при переве­денні шкіл в Галичині на польську і змішану польсько-українську мови навчання, про «кра­діж душ» – переведення греко-католиків і православних в католики, про руйнування 1938 р. церков на Холмщині. Все це й тоді не сприяло зближенню народів, а в роки війни призвело до кривавого братовбивства.

При написанні книжки автор опирався на спогади колишніх мешканців Горайця, до яких він ставиться з великою пошаною, на архівні, друковані матеріали, а найбільше – на спогади горайчан Єви Філь, своєї дружини Ірени та її батька і мами.

Книжка, безперечно, заслуговує доброї оцінки, знайде свого польського і вдячного українського читача і науковця, котрі шукають правдивої інформації про українсько-польсь­кі відносини часів довоєнних і часів Другої світової війни. Вона буде служити збереженню пам’яті про український слід на теренах південно-східної Польщі а, головне, служитиме до­сягненню порозуміння між поляками та українцями. На жаль, кижки такого змісту, з таким висвітленням подій для польського книговидавництва є рідкістю. Дуже шкода, бо знання правди про минуле вберегло б нас від помилок в майбутньому. Як пише автор: «Суперечки між сусідами не є чимсь новим, вони були, є і будуть. Але в залежності від умов і доброї волі сусідів могли би притихнути, ослабнути. Для того потрібно великої культури, політичного розуму і взаємного пошанівку в обох сусідів». Будемо сподіваюся, що книжка Адама Бобро­вича «Тут ще чути шепіт молитов і биття церковних дзвонів» спириятиме порозумінню та примиренню народів-сусідів, українців і поляків, а це є дуже важливим у їхньому житті і тепер, і в майбутньому.

 

Юрій Судин

м. Львів