Публікуємо спогади і враження др. Михайла Левка (США) за підсумками першого відвідування у 2016 році Львова та села Вербиця (тепер Польща, Томашівський повіт), звідки походять його батьки. Від того часу він кілька разів протягом року навідувався в Україну та рідні місця, став членом Наглядової ради Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ та готується провести в Українському Католицькому Університеті наукове дослідження травматичного досвіду депортованих у 1944-1947 рр. українців Закерзоння на прикладі колишніх мешканців села Вербиця у рамках Програми Фулбрайта.
Цьогоріч минає 70 років від трагічної події – депортації українців із їх споконвіку етнічних земел, Закерзоння, в рамках акції «Вісла».
Після смерті мого тата у 2014 р. під час його похорону замість квітів на могилу я би хотів покласти цю статтю.
Я став більше цікавитися його діяльністю, зокрема прочитав його книгу, – і тоді глибше зрозумів його клич «Не забути про споконвічні укранські землі» і цінувати мешканців села Вербиці. Їхні травматичні переживання втрати рідних земель внаслідок примусової акції Вісла. Так сталося і зійшлося, що через знайомство з репрезентантом УКУ у США я мав нагоду поділитися своїм задумом співпрацювати з цим університетом у сфері дослідження земель Закерзоння, починаючи з рідного села Вербиці. Я подарував татову книгу університетові, – і з цього символічного жесту-дарування почалося наше знайомство з ректорок УКУ о. Б. Прахом. Так збіглося, що він сам у той час написав і видав книгу “Духовенство Перемиської Епархії та Апостольська Адміністрація Лемківщини” (Том 1, 2. Львів, 2015) про дослідження релігійного аспекту життя цих земель.
Так зійшлося, що у той час Ректор був відкритий до співпраці, і за допомогою «Світової організації українських лемківських об’єднань», а також з моєю особистою фінансовою допомогою був створений «Центр дослідження українсько-польсько-словацько пограниччя». Усе це реалізувалося під час мого першого приїзду до Львова для святкування Дня Незалежності України та відвідання УКУ. Я був в Україні на Світовому Конгресі української діаспори у Києві 2016 р. як репрезентант Української Кредитної Спілки Нью Джерсі «Самопоміч».
Цитую скорочену історію села Вербиці до початку Другої Світової Війни із газети «За Вільну Україну». Село Вербиця належало до колишнього повіту Рава-Руська, воєводство Львів, згодом – до Рава- Руського району Львівської області, а після другої світової війни – до Томашівського повіту республіки Польща. Назва села Вербиці пов’язана з густо порослими вербами на території, де згодом виникло село. Перша письмова датується 1436 роком, коли дідич Паппара збудував каплицю на Черневому. Власниками села за часів панщини був рід Літинських, які жили у Вербівці та мали маєтки на Холмщині. У 1848 році, коли була скасована панщина у Галичині, Вербиця налічувала 120 господарств. У 1887 році було збудовано церкву Святого Архистратига Михаїла а біля неї – дзвіницю в українському стилі. Церкву побудував тесля Семен Козак родом зі села Забір’я, а розмальовував її поляк Карло Сідорський.
У своїй книзі «Село Вербиця» автор Петро Левко розповідає: «Вербиця була одна з найсвідоміших сіл Угнівщини. У 1908р. в селі засновано читальню «Просвіти» і гурток «Сільський Господар». При читальні був організований хор, яким керував учитель-поляк, одружений з українкою з Вербиці. Також було дві школи: одна у центрі села, а друга – у присілку Вільки Вербицька. Після Першої світової війни в селі відкрилися осідок волости і станиця поліції. Після війни побудовано великий Народний Дім, в якому розміщувалися всі українські установи: читальня «Просвіта», гуртки «Рідна Школа» і «Сільський Господар», «Союз українок», споживчий кооператив «Надія». Крім того в селі існували осередки «Організація Українських Націоналістів», молодіжнє товариство «Луг», а пізніше «Сокіл». Так було до 1939-го року, коли прийшли червоні «визволителі» село замерзло. Тоді почалася німецько-польська війна, що згодом переросла у Другу світову війну. Також з секретним договором Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року у Москві Вербиця відійшла формально до Української РСР, а фактично увійшла до складу СРСР – радянської імперії.
Михайло Левко у селі Вербиця – місці, де народилися його батьки. Після депортації українців 1944-1947 рр. село перестало існувати
Мої перші подорожі на землі предків справили на мене величезне враження: як позитивне, так і негативне. Позитивне таке: хоча Україна й у стані війни, але чим більше я їхав на захід України, то все більше бачив міцний корінь національного розвитку у сфері культури, літератури, відродження патріотизму серед молоді. Мав відчуття, що твориться нове покоління, яке поважає своє українське минуле і прагне створити майбутнє із найкращими західними цінностями. А негативне враження – це ті факти, які, на жаль, найбільш відомі для іноземців, зокрема:
– корупція на високому урядовому рівні та у фінансових структурах,
– недостатньо розвинута медична система (власне, система, а не фахівці),
– недостатню пошану мають люди літнього віку (я не міг цього не зауважити як геронтолог), мало соціальних програм для цих людей,
– небагато соціальної допомоги для людей з особливими потребами, майже нема інфраструктури, щоби полегшити їм мобільність, тобто доступ до ресторанів, транспорту, як до державних, так і до приватних установ.
За час своєї подорожі я познайомився з багатьма високоосвіченими та висококультурними людьми, які дбають про розвиток не тільки особистий, а й про розвиток громади у науковому, соціальному, політичному напрямку. Також я познайомився з людьми, які відроджують галицьку кулінарну традицію: підвищують якість ресторанів, магазинів, кави, шоколаду тощо.
Найважливіше, що у мене з’явилися друзі та знайомі зі спільноти УКУ, з якими я маю нагоду брати участь у благодійних акціях і в розвитку бізнесу в Україні. Також при УКУ через Школу реабілітаційної медицини я намагався організувати дружню співпрацю зі своєю лікарнею у США. Мета співпраці – створити умови, щоби українці самі могли розвинути цю малознану ділянку медицини не тільки для загалу, а й для фаівців. Особливої актуальності вона набуває у сучасних умовах фактичної війни для допомоги добровольцям з посттравматичними як фізичними, так і психологіними потребами.
Україна стала для мене ще ближчою, коли я знайшов коріння маминої родини Солодух: мамина сестра Параскевія має дітей, частина яких живе у селі Суходолах, а інша – у селі Солонці. Також Україна стала ближчою тоді, коли я знайшов односельчан Вербиці, свою далеку родину, друзів та знайомих моїх батьків зі Львова та околиці.
Львів я полюбив особливо! Чому? Тому що маю тут родину, друзів, знайомства, спільні проекти, співпрацю. Подобається мені тут архітектура, культурне життя, життєві цінності львів’ян. Я відчув, що Львів – душа України. Повірив у це, коли був у музеї Франка та Грушевського: два генії у сусідніх будинках!
Найяскравіше я пам’ятаю, яке велике враження справило на мене відзначення 70-ліття акції Вісла у селі Вербиці. Це був святковий день, коли вербичани з різних кінців світу зустрілися вшанувати трагічну пам’ять насильного переселення українців з цих наших рідних земель. Свято розпочала Служба Божа на місці, де колись стояла церква Св. Михаїла і панахида за померлих на цвинтарі. Тоді моя нога вперше ступила на землю своєї малої батьківщини. Тоді я вперше помолився на могилі своєї бабусі Софії Левко. Тоді вперше мав нагоду зустрітися з вербичанами – живими свідками трагедії – та з новим поколінням, яке зберегло цю пам’ять.
Я відчув їній сильний патріотичний дух, а вони – відкриті до знайомства – прийняли мене у свою дружню спільноту. Я відчув їній сильний спільний дух і любов до України, до її культури, зокрема до української пісні. Я відчув, що ми творимо одну родину, яка часто збирається разом, святкує, ділиться спогадами і планами розвитку громади у майбутньому. Я пишаюся, що походжу з цих земель, які мають таку силу духу і стійкість.
… Ми виїхали усі разом о 3-тій ночі автобусом зі Львова, я був зі своєю племінницею Мар’яною зі Суодолів. Дорога, хоч і недалека, стала довгою і непростою: кондиціонер не працював (був червень), ми довго стояли на кордоні… Проте атмосфера не зіпсувалася: усі були зачаровані загальною згуртованістю, спільними співами, жартами, ностальгійними розмовами про спільне походження і описом колишнього щоденного побуту колишніх вербичан.
Я багато довідався про своїх батьків (ще більше, ніж з татової книги), як не закривали дверей на ключ, не боячись крадіжки, вільно заходили один до одного в гості після роботи, допомагали один одному в разі потреби.
Гармонійною частиною цієї спільноти були поляки та євреї. Подорожні, які проходили через село, завжди мали позитивні враження, дуже гарно відгукувалися про вербичан як про привітних гостинних працьовитих і добрих людей.
Також пам’ятаю поля. Деякі верби, які дали назву тому селу, ще росли з тих часів. Пам’ятаю річку Солокію. Пам’ятаю Піддубці (це частина села) і чудотворне джерело на Чорнієвому полі.
Ми ходили маленькими вуличками, і односельці відтворювали в пам’яті, хто де жив, як називався, яке мав господарство, чим займався, куди ходив, як любив проводити вільний час; згадували, де були клуб, магазин, млин, фільварок… Зараз на тому місці вже нові хати польського населення. До речі, коли ми приїхали, то поляки були привітні, дали місце, де можна було організувати гостину після Служби Божої та урочистої частини.
Я зробив собі фотографію на тому місці, де жили Левки. Пішов на доріжку, що вела на український бік села Вербиці, і зробив там фото теж. Дуже хочу поїхати туди ще раз, щоби усвідомлено подивитися на те місце, помолитися на бабиній могилі, віддати честь усім тим воїнам, що полягли за волю України.
В українського народу завжди було і збереглося посьогодні як відмітив я підчас своєї подорожі до Вербиці відчуття і пошана до померлих і до тих що життя віддали за волю України. Тому не дивно, що впродовж віків на українських землях було багато пам`ятників, але чимало їх знищено підчас воєнних лихоліття. Чомусь ворожі сили звертають увагу на пам’ятники і намагалися їх знищувати, бо нагадували про українське змагання за волю і незалежність. Нажаль, так і не пощастило з перебудованим пам`ятником з викарбуваними на гранітній плиті іменами та призвіщами полеглих воїнів УПА з села Вербиці. Цей знищений пам`ятник став тим своєрідним документом і незаперечним свідком наших змагань за волю України. Бачив цей знщений пам`ятник як незаперечним символом , а його знищення стало свідчення неповаги до Української історії
Сьогодні розбудовується і зміцнюється молода Ураінськам держава і пр. Тому найвищим ідеалом свідомого українця повинна бути любов до свого українського народу.
Хоча був збитий той пам’ятник, вирішили його не реставровувати, а зачекати, поки ситуація з Польщею стабілізується. Гірко мені бачити, що сусідні країни досі не знайшли спільного рішення такої ситуації. Незважаючи на історичні непорозуміння, пам’ять про загиблих – це святе, це минуле, яке треба шанувати. Це спадок попередніх поколінь, його неможливо змінити, але необхідно усвідомити. Зараз наш обов’язок – оберігати пам’ять померлих. І це стосується усіх країн й усіх народів, що пережили лихоліття світових воєн: кожна країна має своїх героїв, яким слід віддати належну шану. Хотілося б, щоби цей пам’ятник відреставрували. Це було би добрим знаком того, що з історії зробили правильні висновки відновлення взаєморозуміння та миру на тлі історичної, політичної, культурної правди.
З того часу я серйозно зацікавився історією села Вербиці, хочу її пізнати все глибше і глибше.
У газеті «За Вільну Україну» з’явилася стаття «Вісла у Вербиці: до 70-тиріччя геноцидної антиукраїнської акції польського шовінізму», яка описує подорож вербичан 17 червня 2017 р. на свої споконвічні землі. Було приємно побачити, що у статті цитують книгу мого батька Петра Левка “Вербиця… Залишилась лиш смуга пам’яті” (1848), де він окремий розділ присвятив опису статистики населення села, подав особистий досвід святкування Різдва, Нового року, Йордану, Великодня, Зелених Свят, весільні звичаї. Короткий синтез історії Вербиці можна викасти так: ??«Коли в Галичині скасовано панщину, Вербиця нараховувала 120 господарств. Населення розподілялося так: 1 756 українців, 28 поляків, 32 євреї; за віросповіданням було 1 800 греко-католиків, 24 римо-католики, 32 юдеї. Перед Другою світовою війною в селі жило 2 110 осіб – українців, поляків, євреїв. Серед переважної більшості української громади Вербиці панував дух патріотизму з давніми традиціями, запал щирої любові до України та всього українського.»
Окремої уваги заслуговує цвинтар села. Я особисто познайомився з Ольгою Кіх-Маслей, яка видала друком книжку «Ім‘я Усопшого. Каталог Греко-католицькоого Цвинтаря у Вербиці» (Львів, Видавництво Свічадо, 2014). Цитую: «Документи переконують, що вербицький некрополь є місцем вічного спочинку не лише сотень, але тисячі колишніх мешканців Вербиці».
Цвинтар у Вербиці служив греко-католикам до 1947 р. – до моменту знищення села та виселення українців. Після цього поховання тут здійснювали дуже рідко, однак це дозволяє вважати цвинтар чинним (у повоєнний період ховали тут переважно римо-католиків, які своєю останньою волею підтвердили приналежність до східного обряду, обираючи місцем вічного спочинку саме українське кладовище у Вербиці). Після Операції «Вісла» колишнє греко-католицьке нерухоме майно перейшло в державну власність, а з 1989 р. – до римо-католицької парафії в Махнові. У післявоєнний період цвинтар заростав кущами й деревами. Як засвідчують люди, які у 50–70 рр. добиралися до рідного села, щоб відшукати могилу предків, треба було продиратися майже навколішки. У 80–90 рр. XX ст. починається вже реґулярне паломництво на рідні землі, і саме тоді з’являється не тільки потреба, але вперше у повоєнній історії – можливість рятувати останні зразки культурної матеріальної спадщини Вербиці. У 60-ту річницю виселення постає в Польщі Товариство Вербицької землі «Вербиця» (ТВЗ), а в центрі його пріоритетів – рятування цвинтаря, однієї з найбільших збережених пам’яток бруснівського каменярства.
Протягом останніх 70-ти років, що минули від бурхливих воєнних і повоєнних подій, культурний краєвид села Вербиці не лише кардинально змінився, а й занепав. Точно визначені та різко відмежовані раніше сфери сакрум і профанум утратили свої охоронні бар’єри. Територія цвинтаря та «церквище» стали нині маленькими острівцями на карті модерного сільськогосподарського підприємства «MONTAGRO», яке утворено на місці колишнього державного господарства, що вважається однією з найбільших у Польщі годівель монбельярдських корів (французька порода). Це означає, що безпосередніми сусідами «церквища» і цвинтаря є стайні, силоси з квашеною травою і пасовиська.
Попри великі знищення, цвинтар у Вербиці залишається вельми репрезентативний у своїй категорії. До цього часу збереглося близько 450 надмогильних пам’ятників та їхніх фраґментів з давніх часів (усіх надгробків майже 550). На жаль, він дотепер не був під опікою реставраторських служб. Його також не введено в реєстр історичних пам’яток польсько-українського пограниччя. Дійсним опікуном пам’ятки є ТВЗ, яке, продовжуючи добрий приклад вербичан – переселенців старшого покоління, піклується про некрополь. Саме з його ініціативи 2014 р. почалася довго планована реставрація кладовища.
Усе це стало важливим стимулом для проекту, який я планую реалізувати в Україні при центрі дослідження українсько-польсько-словацького прикордоння при УКУ. Я зголосився на програму Фулбрайта, щоби глибше вивчити соціальні, культурні, історичні, політичні, економічні процеси цього регіону на початку ХХ ст.
Бажання щоб ми інтегрувати знання про терени, на яких до 1944 року компактно проживало автохтонне українське населення в загальноукраїнський контекст, відкрити його для України та святу. Потрібно координувати знання та зусилля скеровані дослідження української спадщини західного пограниччя починаючи від українсько- польсько- словацького пограниччя з метою творити майданчик для діалогу і спрівпраці між країнами. Наше завдання досліджувати історію, пам’яток матеряльно й духовної вартости та культуру етносу тих земель. Нас обов’язок вшанувати пам’яті жертв репресивних режимів та міжнародних конфліктів західного пограниччя. Надія є що із залученням із залученням Українського уряду, провідних фахівців із України так і з-за кордону не залишиться лиш змуша пам’яті тих споконвіку українських земель.
Автор др. Михайло Левко
Джерело: http://lemky.lviv.ua