Відома формула сартрівського екзистенціалізму: екзистенція передує есенції. Спочатку я пірнаю в життя, виходжу за свої межі (екз-истенція), і лише так у процесі конструюю свою сутність.
Але ми не помічаємо, як цей екзистенціалізм зашитий в нашій культурі. І це радше погано, ніж добре.
Вся українська “страждальницька” література – про те, що екзистенція передує есенції. Що нас кидають у вир життя ще до того, як ми зрозуміли, що ми є та хто ми є. Що у нас немає часу і можливості навіть це зрозуміти та це осмислити.
У Марії Маркович (Марка Вовчка) є коротке оповідання “Два сини”. Про матір, яка втрачає двох молодих синів, яких забрали у “некрути”. “Не жив я, мамо, на світі, тільки збирався жити”, – каже молодший, Василь. Ось він, український екзистенціалізм. Тільки з негативним знаком.
Це про невстигання жити. Коли життя не встигло дозріти. Досягти своєї сутності, арістотелівської “ентелехії”. Про недожиття.
Це досі актуально. Українці часто бояться знайти свою сутність. Свій голос, своє обличчя. Бояться навіть думати над ним. Українці пірнають в свою екзистенцію всліпу, не прагнучи шукати свої есенції. Саме тому у нас так не люблять філософію, концептуальну літературу, концептуальне мистецтво.
Але героїв Марка Вовчка можна зрозуміти: ними керували зовнішні сили. Вони були здебільшого кріпаками. У них була тяга до сутності – але їм просто не давали її здійснити. А як зрозуміти героїв нашого часу? У нас же уже є свобода. І час ніби теж є.