Ой верше, мій верше,
Мій зелений верше.
Уж мі так не буде,
Уж мі так не буде,
Як… як било перше.
(Лемківська народна пісня)
![](https://zakordonna.com/wp-content/uploads/2017/08/taranovych-200px.jpg)
Говорити про Юліяна Тарновича, не можна окремо не даючи загальної характерристика про його рідний південно західний край українську етнічну територію, яка росташована в західній частині Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів, що зветься Лемківщина. Східною межею якої вважають річки Уж і ліву притоку Сяну – Солинку, західною – Попрад з Дунайцем. Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району належить до матері України. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського і Галицького князівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже після Другої світової війни в наслідок злочинної змови урядів Радянського Союзу та Польщі, які корінних жителів лемків з території Польщі примусово депортували в Україну і розкинули їх в різних місцях Галичини, Донбасу, півдня України, а навіть окремі родини попали поза межі Радянської Укрраїни. Протягом жовтня 1944 до серпня 1946, за даними польських джерел, до України (тоді – УРСР у складі СРСР) було переселено 482 тис. А згодом в наслідок радянсько-польського порозуміння урядів створено так звану акцію «Вісла» 1947 р. – етнічну чистку західних груп українців, яка полягала на примусовій депортації українців карними польськими військовими загонами, які брутально і варварськими методами депортували всіх українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині. На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб українців, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору. В результаті тих акцій 27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українців позбавлено права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно. Щоб детальніше з’ясувати і вповністю осмислити Лемківський регіон, наведено інші етнічні українські регіони, які не посвоїй волі знайшлися в межах польської повоєнної держави і як вони в ній були трактовані. Лемківсько-український регіон серед інших вимінениіх регіонів заслуговує на особливу нашу увагу. Тому, що лемківський етнос нетільки відмінний в своїй регіональній говірці, він також відмінний в багатогранному регіональному народному мистецтві, зокрема у відомих на весь світ співанках, це унікальний і неповторний прояв художнього обдарування наших лемків. Могутнє джерело їхньої мудрості і поезії. Лемки передавали і передають в своїх піснях свою неповторну любов, відгомін власних думок і почуттів, палкі прагнення до кращого життя, жити у вільній Українській Державі.
Можна сказати, що скарбниця чарівних мелодій, різноманітних ритмів, – пісня лемків була вірною супутницею їм на протязі всього життя. Різноманітні співанки лунають під час різних обрядів і свят, співали їх пастухи і лісоруби, співали ансамблі на кмонцертах. Співанки були розрадою народу і його зброєю на протязі багатьох поколінь. Ці співанки змістом і формою подібні до загальноукраїнського фольклору, але їм властивий своєрідний неповторний регйональний характер. Пісня в епіграфі статті ,,Ой, верше, мій верше…’’ висловлює біль, за тим що було і чи воно поверне? Жоден регіон так сильно не вдихнув в надра своєї душі дивовижного патріотизму до своєї землі і гір, як це вдихнули лемки. Наскільки близькі вони нашому серцю, вони найдальше віддалені від центру України, але її не зрадили. Вони не стали ні венграми, ні поляками. Вони знають – що вони лемки, від слова ,,лем’’ і становлять складову частину українського народу на добре і на зле. Йдучи землею наших лемків, до нас говорять їхні покоління своєю дивовижною культурою, які залишили по собі чудові храми, що зачаровують і викликають повагу до таланту їх творців. Про все те, що так дороге цивілізованій людині убожнює у своїх писаних і мальованих творах Юліян Тарнович. Юліян Тарнович народився 2 січня 1903 р. у селі Ростайному (тепер пол. Rozstajne Ясельський повіт) на Західній Лемківщині неподалік місточла Дуклі, у родині парафіяльного священика Стефана Кот-Тарновича. У п’ятилітньому віці Юліяна помер батько. Від того часу починається для малого Юліана терниста доля, яку ділить разом з усією Лемківщиною. Мати з дітьми переїжджає до свого батька в Тарнавку, де хлопець під опікою дідуся закінчує місцеву Народну школу. Згодом Юліан живе в хаті Августина Кота в селі Чертіж, де й батько народився. Звідси пішки 4 км ходить у гімназію в Сяноці, яку відмінно закінчує. З твердою постановою вчитися, допомагати своєму народові, в 1921 р. подається до Львова, де записується на Український підпільний університет. Цей період свого життя описує пізніше в книжці «Український Академічний Дім у Львові», яка була видана в Торонто 1962 р. і присвячена світлій пам’яті брата Олександра, замордованого гестапо в Берліні. Одночасно активно включається в працю українського студентства. Допомагаючи консультаціями студентам, у яких багаті батьки, заробляє на прожиток і оплату навчання в університеті. Студії в цьому університеті продовжує до 1924 р. Навчаючись у Львові, він стає членом патріотичної Української Військової Організації. Після закінчення юридичного факультету у 1928 р. повертається в Тарнавку, одружується з селянською дівчиною Анною Лазенгою в сусідньому селі Синява біля Риманова, де будує хату з наміром займатися сільським господарством. Тут народилися двоє синів – Мирон і Олександр, які скоро залишилися без батьківської опіки – воєнна хуртовина змусила Юліана Тарновича покинути рідну хату і податися в мандри, щоб не стати жертвою ворожих негібників.
Тарнович подався жити серед убогого сільського народу, в селянській хаті, щоб показати тогочасній інтелігенції як можна з народом жити й працювати для його культурного піднесення. В 1928 р. почав дописувати до студентських підпільних видань, таких як «Неділя» і «Бескид». У 1929-1932 р. студіює у Торговельній академії у Львові. Уже в 1930 р. появляються на сторінках майже усіх українських часописів у Львові його нариси, новели, оповідання, рецензії та статті переважно на економічні та господарські теми. В 1933 р. вступає на філософський факультет Львівського університету, де навчається до кінця 1935 р. В 1935 р. став членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Цей безмежно відданий патріот Лемківщини тісно пов’язує долю лемків з долею загальною Галичини. Коли ще у 1934 р. старанням Лемківської комісії при Товаристві «Просвіта» у видавництві «Українська преса» Івана Тиктора формувалася редакційна колегія часопису «Наш Лемко», Тарнович став його редактором. У цьому часописі «Нашому Лемкові» надає він український патріотичний характер (на противагу видаваній у Криниці русофільській газеті «Лемко») і редагує його до вибуху війни у 1939 р. Мені пригадуються слава Тарновича з цього часопису, де він писав: ,, Так як хліб насущий потрібен людині, до фізичного життя, так до духовного потрібна нам лемкам єдність з рідним народом України. Так як пам’ятає, кожен з нас ім’я свого батька і матері, так повинні ми пам’ятати ім’я українських Святих і Героїв і ніколи не забувати, що ми корень українського народу, в якого дуже славна істуорія…’’. Був це заклик проти ворожих дій москвофілів. За Тарновича ініціятивою засновано «Бібліотеку Лемківщини», в якій було надруковано сім його книжок. Писав тоді під псевдонімами: Юліан Бескид, Юрій Землян і Осип Журба. За переконання і активну патріотичну діяльність на Лемківщині його постійно переслідувала польська поліція, яка згодом ув’язнила і тривалий час перебував він у катівні у Березі Картузькій. Вийшовши з неволі переклав він на українську літературну мову твори Єроніма Аноніма «Шибеничий верх», «Лихо на світі» і «Лемківська доля». Першим випуском «Бібліотеки Лемківщини» стала, історично цінна також сьогодні, вартісна праця Тарновича «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936). Згодом появилися праці «Історичні пам’ятки в Західних Карпатах» (1936), «Верхами Лемківського Бескиду» (1937), «Лови на Лемківському Бескиді», «Сандецька земля і княжі городища» (1938), «Мова століть – Лемківщина в народних переказах» (1938) ,, Верхами Лемківського Бескиду’’ (1938); «Княже місто Сянік», «Українці в Керстурі й над Тисою-Нірешгаза», «Джерело сили нації» й ряд інших праць.
Після зайняття Львова совєтами зимою 1939-40 р. йому пощастило приїхати до Сянока, а звідси у квітні 1940 р. Юліан Тарнович виїжджає до Кракова, там же редагує «Народну Бібліотеку», в якій було надруковано його дев’ять книжок про Лемківщину. Між ними «20 років неволі Лемківщини під польським ярмом» та «Матеріальна культура Лемківщини». Тут також почав редагувати тижневик «Краківські Вісті». В 1941 р. після вибуху німецько-радянської війни повертається до Львова, де редагує шість тижневиків: «Рідна Земля», «Станіславські Вісті», «Тернопільський Голос», «Воля Покуття», «Стрийський Голос» і «Голос Підкарпаття». Пише літературні нариси і новели для щоденника «Львівські Вісті». У 1942-46 роках написав понад 500 літературних творів, з яких частина друкувалася німецькою мовою. За одну тільки книжку «Ілюстрована історія Лемківщини» йому місця на рідній землі вже не було. І він, залишаючи в Синяві родину, як і сотні-тисячі таких же як він, за любов до Батьківщини, змушений був податися на еміграцію в чужі, незнані йому краї. У 1944 р. Юліан Тарнович опиняється у Празі, згодом у Відні, Мюнхені та Реґенсбурзі, де в 1946 р. засновує часопис «Українське Слово» і розбудовує велику друкарню, в якій видано понад 350 тисяч аркушів українських літературних творів, а також друковано матеріали і підручники для українських шкіл та тисячі особистих документів. У 1948 р. Тарнович переїжджає у Торонто в Канаді. Тут він у співпраці з владикою Борецьким починає видавати католицький часопис «Наша Мета» і редагує перший Шематизм Торонтонської єпархії. Від вересня 1949 р. до 1956 р. редагує двотижневик «Лемківщина», в 1957-1962 рр. – «Український Робітниик», від 1965 по 1970 – «Лемківські Вісті». Видав ряд календарів альманахів: у 1939 р. «Лемківський Календар», в 1941 – «Календар Українського Видавництва», у 1947 р. «Календар Українського Слова». Від 1965 до 1970 р. зредагував і видав 5 календарів «Лемківських Вістей». Під його наглядом вийшла друком епохальна праця д-ра Пастернака «Археологія України», д-ра Тисовського «Життя в Пласті» та Л. Мосендза «Останний Пророк». В 1964 р. видав великий альманах «У Христовім Винограднику» і «Чверть Століття на Владичному Престолі». А понадто Юліян Безкид видав книжку в Торонто ,,На згарищах Закерзоння’’, яка складається з п’ять розділів, які написані на 128 еторінках. На вступі книжки автор розпочав книгу такими слова: ,,Важко сьогодні дати повну картину моральних і матеряльних втрат, заподіяних польсько-московськими руками на просторі всього Закерзоння- а дальше написано – вічна ганьба одним і другим, що вони вбивали безборонне українське насення на Закерзонні’’. З ранніх років Юліян Тарнович любив малювати і намалював олією біля трьохсот чудових лемківських церков, що зберігаються в музеї його імені в Торонто, який заснував і належно опікується ним Максим Маслей, довголітній лемківський і закерзонський діяч та голова ОЛК на Канаду.
Понадто пан М. Маслей у власному приміщенню колекціонує архівні виданя УСКТ, що виходили з 1956 р.у Польщі. В розмірах статті не спосіб обговорити пару соток вузначних праць мисьменника і його художних картин. На завершення слід додати, що з нагоди 45-ліття його літературної праці 27.04.1975 р. Крайова управа Об’єднання лемків Канади влаштувала врочистий вечір з участю владики Ізидора Борецького. На цій урочистій зустрічі було відзначено, що Юліян Тарнович для своїх сучасників та для наступних поколінь залишився зразковим українським патріотом, істориком Лемківщини, етнографом, фольклористом, громадським і культурним діячем, редактором, письменником і незвичайним митцем. Додаймо, що лемківсько-українська громадськість по всіх краях у 2003 р. вшанувала 100-річчя від дня його народження Ю. Тарновича-Бескида. Помер Юліян Тарнович 28 вересня 1977 р. далеко від рідної батьківщини, найближчої сім’ї, спочив у канадській землі в Торонті і ця гостинна земля стала йому другою батьківщиною. Вічна йому пам’ять!
Ярослав Стех